Урогенітальний мікоплазмоз

Мікоплазми вважають умовними патогенами, оскільки їх часто виявляють у складі нормальної мікрофлори урогенітального тракту людини. Разом з тим, літературні дані показали, що ці мікроорганізми можуть бути залучені в розвиток запальних процесів, які виникають у сечостатевій системі. Дані про частоту розповсюдження мікоплазм серед населення різних країн суперечливі, а показники інфікованості варіюють від 10 до 80%.

Mycoplasma hominis інфікує переважно органи сечостатевої системи та викликає різні деструктивно-запальні процеси. У чоловіків M. hominis зазвичай викликає уретрити та простатити, а у жінок – уретрити, цервіцити та запальні ураження тазових органів. Особливу небезпеку становить урогенітальний мікоплазмоз вагітних, оскільки може спричиняти невиношування, передчасні пологи, інфікування плода та розвиток постпологового сепсису.

Клінічні прояви, обумовлені присутністю M. hominis, часто схожі із симптомами інших захворювань урогенітального тракту бактеріальної, вірусної та інших етіологій. Тому для успішної діагностики урогенітального мікоплазмозу обов’язково проводять лабораторні дослідження, які дозволяють їх диференціювати.

До серологічних методів діагностики мікоплазмозу відносяться реакції преципітації та імунофлуоресценції. Для виявлення сироваткових антитіл до M. hominis використовують реакцію пасивної гемаглютинації та імуноферментний аналіз (ІФА), що дозволяє визначити стадію та характер перебігу хвороби, що особливо важливо при хронічному перебігу захворювання протягом багатьох місяців та років. Антитіла класу IgА до M. hominis з’являються у сироватці крові людини у перші декілька тижнів після початку захворювання. Наявність антитіл класу IgG до M. hominis відображає загальну картину імунної відповіді внаслідок тривалої або перенесеної інфекції. В останньому випадку IgG можуть виявлятися на низькому рівні протягом багатьох років.