Мікоплазменна пневмонія

Mycoplasma pneumoniae належить до одного з чотирьох родів класу Mollicutes. Це дрібні мікроорганізми, які позбавлені ригідної клітинної стінки, однак мають тришарову ліпідну мембрану, що підтримує осмотичну сталість мікоплазм, але не підтримує їх постійну форму. Комплекс адгезинів на поверхні мембрани забезпечує закріплення мікроорганізму на поверхні клітин епітелію слизової оболонки верхніх дихальних шляхів. Міцне закріплення мікоплазм на мембрані забезпечує проникнення через плазматичну мембрану та доступ до клітинних метаболітів, що призводить до пошкодження епітеліоцитів. Інвазія цих мікроорганізмів не проходить глибше плазматичної мембрани (мембранні паразити).

M. pneumoniae є етіологічним агентом більш як 20% випадків атипової пневмонії у дорослих та дітей шкільного віку, а також різноманітних інфекцій верхнього і нижнього відділів дихальних шляхів та позалегеневих уражень. Збудник характеризується високою контагіозністю та передається від людини до людини повітряно-крапельним шляхом, особливо при тісних контактах в ізольованих колективах (сім’я, школа, військовий контингент). Спалахи пневмонії, спричиненої мікоплазмами, можуть зустрічатися будь-якої пори року, однак найчастіше реєструються наприкінці літа та восени. Епідемії мікоплазменної пневмонії мають тенденцію повторюватись кожні 4-8 років, частіше в замкнених популяціях. Переважно вражаються вікові групи від 5 до 18 років, але діти до 3-5 років і особи старші 20 років хворіють рідко.

Інфекція M. pneumoniae може бути клінічно вираженою або безсимптомною, типовими клінічними проявами являються лихоманка, сухий кашель, головний біль. При цьому клінічні прояви спостерігаються лише у 3-10 % інфікованих. Загалом ознаки інфікування M. pneumoniae є неспецифічними та не дозволяють провести диференційну діагностику та встановити етіологічний агент захворювання. З цією метою застосовуються методи лабораторної діагностики, що включать пряме виявлення збудника та серологічні дослідження.

Одним із референс-методів лабораторної діагностики є виділення збудника в культурі. Однак цей метод характеризується низькою чутливістю, є трудомістким та потребує багато часу (3-5 днів). Найбільш інформативними на сьогодні вважаються серологічні методи, які включають реакцію зв’язування комплементу (РЗК), реакцію аглютинації (РА) та імуноферментний аналіз (ІФА). Перші два тести належать до класичних серологічних методів, однак не дозволяють диференціювати специфічні антитіла певних класів. Лише методом ІФА можливо визначити специфічні антитіла класів IgG, IgA та IgM.

Специфічні антитіла класу IgM сягають високих рівнів за один – чотири тижні, поступово знижуючись до низьких рівнів протягом кількох місяців. З огляду на ранню появу та короткий «термін життя» антитіл класу IgM, їх виявлення дозволяє діагностувати гостру інфекцію. У молодих пацієнтів реєструються дещо вищі рівні специфічних IgM антитіл ніж у дорослих. Рівні специфічних антитіл класу IgG піднімаються повільніше, однак значно довше залишаються високими. Значне підвищення рівня специфічних IgG свідчить про активну інфекцію або реінфекцію, навіть за відсутності IgM. Антитіла класу IgA виявляються частіше у високих титрах при обстеженні старших пацієнтів і можуть бути інформативними при діагностиці гострої інфекції у дорослих.